Бірмінгем Джон

Видав купу книжок. Так багацько, що вже й сам збився з ліку. За десять років до публікації «Він помер із фалафелем у руці» він дописував у журнали, серед яких були такі видання, як Rolling Stone, Playboy та новинний вісник в’язниці «Лонґ-Бей». Його книжка «Левіафан: неавторизована біографія Сіднея» була нагороджена Національною премією Австралії за найкращий нон-фікшн. «Фалафель» було адаптовано для театру й кіно. Театральна п’єса мала найдовший прокат в історії Австралії — ймовірно, тому, що її завжди ставили не в театрах, а в пабах. Тепер він уже не ділить своє житло ні з ким, окрім своєї сім’ї. І двох собак. І двох котів. Собаки і коти між собою ладнають, але довіряти їм не варто. Вони точно щось затівають. Джон практикує старомодне японське джиу-джитсу, оскільки цілоденна робота письменника за комп’ютером кепсько впливає на спину й живіт. Спина болить, а живіт росте. Він досі спілкується з кількома людьми, з якими жив у тих помешканнях, але багато хто більше не хоче підтримувати спілкування. Зокрема, ті, хто винен йому грошей.